Будівля міської друкарні

Будівля 1 січня 2019

Статус: пам’ятка архітектури (рішення виконкому Кременчуцької міської ради народних від 07.04.1988 № 273, Наказ Управління культури Полтавської ОДА від 03.06.2013 № 196)
Розташування: вулиця Перемоги, 34
Будівництво: 1910
Стиль: еклектика
Поверховість: 2

Будівля міської друкарні (будівля Кременчуцької благодійної громади) розташована по вулиці Перемоги між вулицями Івана Мазепи та Миколи Гоголя. Була зведена в 1910 році.

Історія

Історія зведення будівлі пов’язана з діяльністю благодійної організації Товариства допомоги бідним, яка була створена в Кременчуці ще в XIX столітті.

Членами Товариства в різні роки були багато відомих кременчуківців: так у 1900 році секретарем організації був відомий композитор Михайло Миколайович Колачевський, одним із її членів – видатний хірург, доктор медицини, головний лікар губернської земської лікарні, гласний міської думи Овксентій Трохимович Богаєвський

Підйом економіки Кременчука на початку XX століття сприяв розширенню благодійності. Збільшення благодійних внесків і пожертв зміцнило матеріальну спроможність Товариства, що дозволило почати будівництво нової будівлі.

У 1910 році на замовлення Товариства та його коштом по вулиці Київській 26 (зараз – вулиця Перемоги 34) був зведений двоповерховий на міцному фундаменті кам’яний будинок. У серпні 1910 року місцева газета повідомляє про те, що будівництво завершено, але офіційне освячення відкладено до середини вересня.

На першому поверсі нової будівлі розташувалася реміснича школа й дитячий притулок, на другому – 2-га парафіяльна школа.

Доля Товариства та закладів, якими воно опікувалось, після подій 1917 року невідома.

Наприкінці весни 1918 року, за часів Української Держави, будівлю купує багатий кременчуцький єврей, прихильник руху ХаБаД рабин Іхіель Цві Гірш Гурар'є (або Гурарі) для розміщення в ній єшиви «Томхей Тмімім» («Опора наївних»). Єшива «Томхей Тмімім» була заснована у вересні 1897 року в білоруському містечку Любавичі (нині – село в Росії, в Руднянському районі Смоленської області) п'ятим головою руху ХаБаД Шалом Дов-Бером Шнеєрсоном. У Любавичах «Томхей Тмімім» діяла протягом майже 20 років, ставши однією з найвідоміших і найпрестижніших єшив Російської імперії. Перша світова й громадянська війни унеможливили подальше перебування «Томхей Тмімім» у Любавичах, і керівництво єшиви прийняло рішення переїхати до Кременчука, де з кінця весни – початку літа 1918 року «Томхей Тмімім» продовжила свою роботу.

У період короткочасної окупації Кременчука більшовиками в 1919 році вони поставилися до релігійної школи поблажливо: єшива «Томхей Тмімім» була визнана вищим єврейським навчальним закладом, а кожен учень визнаний студентом, на підставі чого навіть отримував порцію хліба й талони на харчування.

Велика єшива (для учнів від 18 років) перебувала в Кременчуці до літа 1920 року, аж поки не перебазувалася в Ростов-на-Дону. Мала та середня єшиви (для молодших учнів) діяли в місті в інших будівлях аж до літа 1930 року, при цьому кілька років нелегально.

Кременчуцький період займає особливе місце в історії «Томхей Тмімім». У будівлі по вулиці Київській 26 викладали та працювали відомі рабини: Шмуель Гронем Естерман, Мешулам Ядідья Куратін, Іхезкель Фейгін, Авраам Драйзін. У її стінах навчалися рабини Еліезер Нанос, який упродовж майже 20 років у сталінських таборах суворо дотримувався єврейського релігійного закону, Ісраель Джейкобсон, який зробив величезний внесок у становлення та розвиток руху ХаБаД в США, Ігуда Хітрік, який сприяв розвитку ХаБаД в Канаді, Іцхак Рівкін та інші. Вже в XXI столітті в пам'ять перебування єшиви в будівлі на її фасаді була встановлена меморіальна дошка.

У 1920 році спорожніла будівля була передана новоствореному навчальному закладу – в ній розмістились Кременчуцькі трирічні педагогічні курси з українською мовою викладання. Крім трирічних курсів у будівлі розташувалися також 6-місячні курси соціального виховання.

Перший набір на курси становив 47 осіб: 24 чоловіки та 23 жінки. За своїм соціальним походженням це були селяни віком до 22-х років, українці та один грузин. Педагогічний колектив у 1921–1922 навчальному році складали 19 осіб, більшість викладачів мали вищу освіту (середня була у викладачів фізичної культури, рукоділля, трудового навчання та завідувача). Серед педагогів слід відзначити викладача економічних дисциплін Максима Максимовича Нечаєва, у майбутньому – одного із засновників Кременчуцького краєзнавчого товариства, автора економічних розділів першого довоєнного краєзнавчого нарису «Кременчук», та випускника Московської консерваторії, пристрасного пропагандиста української народної пісні та хорової музики, творця української хорової капели імені М. В. Лисенка Прокопа Миновича Сапсая, який викладав на курсах музику та спів.

У будівлі на вулиці Київській 26 курси базувалися до літа 1923 року, аж поки в 1923 році для них була виділена будівля колишнього Олександрівського реального училища, з якої була виселена Дивізійна школа, що розташовувалась там із часу Визвольних змагань 1917–1921 років.

Будинок передають відділу народної освіти, який розміщує в ньому дві трудові школи – українську та єврейську. У «Техніко-економічному обґрунтуванні до генерального плану міста Кременчука» подається перелік навчальних закладів станом на 1930 рік, де зокрема сказано, що в будівлі за адресою вулиця Рози Люксембург 26 містилася трудова школа № 4 (364 учні) та трудова школа № 12 (117 учнів).

У 1931 році трудова школа № 4 стає ФЗС № 4 (фабрично-заводською семирічкою), займаючи весь будинок, а трудова школа № 12 переїжджає в район Ревівки та Ново-Олександрівського хутору. В 1934 році ФЗС № 4 була реорганізована в середню школу № 4.

У роки Другої світової війни будівля сильно постраждала від пожежі, в якій згоріли всі дерев’яні конструкції та деталі: перекриття, віконні рами, двері, підлоги. Залишилася лише цегляна коробка.

У 1950 році був складений проєкт відновлення будівлі під міську друкарню (Полтавський облпроект, архітектор В. А. Пасічний, старший інженер Попова). Проєкт не передбачав розширення або збільшення будівлі, деталі оздоблення лицьового фасаду збереглися непогано, тому було прийняте рішення про збереження довоєнного оздоблення фасаду. Завдяки цьому в сучасній забудові Кременчука зберіглася будівля громадського призначення, зведена в еклектичному стилі, широко розповсюдженому в Кременчуці на початку XX століття.

У 1951 році почалась відбудова та зведення допоміжних споруд для майбутньої друкарні. 1952 року роботи були практично завершені із максимальним збереженням первісного вигляду. У відновленій будівлі друкувались газети «Робітник Кременчуччини» та «Перемога», багатотиражні газети кременчуцьких заводів, цигаркові етикетки, картонні коробки для цукерок, що випускалися кондитерською фабрикою, різноманітні бланки та блокноти. Працювали складальний, стереотипний, друкарський, палітурний цехи, фотоцинкографія, вальцеварка, механічна майстерня.

І зараз ТОВ «Кременчуцька міська друкарня» залишається потужним підприємством із широким спектром видавничих послуг.

У 1988 році будівля отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення.

Опис

Будівля прямокутна в плані, двоповерхова, цегляна, нетинькована. Парадний вхід із вулиці арочний, з півколонами й декоративним фронтоном. У різних частинах будинку вікна мають різну конфігурацію: прямокутні з сандриками та наличниками або арочні. Головний фасад прикрашає орнаментальний фриз, пілястри й невеличкі вежі на даху, наріжні частини на рівні першого поверху підкреслені босажами. Між поверхами фасад розчленований горизонтальною тягою. Зсередини будинок розділений на дві частини масивними сходами, що ведуть на другий поверх.

Галерея

Будівля 18 вересня 2016

Будівля 1 січня 2019

Джерела

1. Лушакова А. М., Євселевський Л. І. Вулицями старого Кременчука. 2-ге вид., перероб. та допов. Кременчук : Вид–во «Кременчук», 2001. 224 с. (рос. мовою).

2. Лушакова А. Н., Шепетовский Б. Многоликие судьбы одного кременчугского здания [Електронний ресурс]  // Околиці Кременчука. – 01.08.2016. – Режим доступу: https://okrain.net.ua/article/read/mnogolikie-sudby-odnogo-kremenchugskogo-zdaniya.html.