Міський палац культури

Міський палац культури 20 жовтня 2020

Розташування: бульвар Українського Відродження, 2
Будівництво: 1966–1972
Архітектори: М. Бубнов, В. Давиденко, І. Билінкін (автори типового проєкту); А. Д. Вишинський
Стиль: радянський модернізм

Міський палац культури розташований на розі бульвару Українського Відродження (на момент будівництва палацу – вулиця Пушкіна) та Театральної вулиці (Воровського), фактично – в парку Слави (тоді – Ювілейний парк, межа якого проходила по Пушкіна).

На початку XX століття на цьому місці були типографія Ф. Бенгуса (навпроти трикотажної фабрики) та паровий борошномельний млин «Товариства П. Карпов та І. Люборовський» (ближче до Театральної).

Будівництво палацу розпочали в 1966 році за типовим проєктом 2С-06-6 архітекторів М. Бубнова, В. Давиденка та І. Билінкіна. Окрім Кременчука за цим проєктом зведені палаци культури в інших містах України: Миколаєві, Харкові, Білій Церкві, Лозовій, Маріуполі, Одесі, Запоріжжі, Кам’янському, Тернополі та інших. Взагалі-то, такі палаци будувалися переважно в обласних містах, але тогочасне керівництво міста все ж спромоглося отримати відповідний дозвіл. Доклав руки до будівництва палацу й архітектор Аркадій Данилович Вишинський, який від кінця 1960-х мешкав у Кременчуці.

Очолював будівництво тодішній начальник управління «Житлобуд» Володимир Матійченко. Дефіцитні будматеріали (фельзит, туф, мармур, цінну деревину) завозили з різних куточків колишнього СРСР, найняли бригаду будівельників із Вірменії. Вартість будівництва склала 5 млн. карбованців. Здали будівлю в 1972 році. 30 грудня того ж року відбулося її урочисте відкриття. Після цього до Кременчука приїхав міністр промислового будівництва, який був дуже невдоволений: звідки матеріали й гроші? Володимира Матійченка звільнили з посади й перевели на 4 роки в райбудуправління.

Палац став третім у Кременчуці, після палаців «КрАЗ» і «Дормаш», збудованим після Другої світової війни. Він отримав ім’я на честь радянського державного й політичного діяча, одного з ініціаторів створення ВЧК Григорія Петровського, й лише на початку 2000-х років його ім’я з назви палацу прибрали.

Одночасно з будівництвом палацу біля нього в 1971 році на честь 400-річчя Кременчука заклали нові насадження дерев та чагарників, які стали продовженням Ювілейного парку до вулиць Пролетарської (сучасна Небесної Сотні) та Української.

Перед центральним фасадом палацу, який виходив на центральну алею Ювілейного парку, була влаштована замощена плиткою площа з фонтаном і флагштоком, до якої з вулиць Пушкіна й Воровського вели гранітні сходи.

Палац вражав відвідувачів багатьма деталями інтер’єру: широкими білокам’яними мармуровими парадними сходами, що вели з фоє на другий поверх, куточком відпочинку з мармуровим панно «Берізки» й фонтаном, великим (150 кв. м) монументальним вітражем із кольорового скла «Наша пісня – наша слава», сюжет, кольорова гама та ритміка якого пронизані пісенно-романтичним настроєм (автор – відомий український художник-монументаліст Іван-Валентин Феодосійович Задорожний). На стіні невеличкого залу площею 220 кв. м, так званого «ленінського», було мозаїчне панно «Ленін, прапор поколінь» (автори: Л. Сидоренко, А. Котляр).

Неповторну унікальність екстер’єру палацу надають декоративні алюмінієві ґрати над входом та рельєфне панно «Весільне свято» авторства того ж таки Івана-Валентина Задорожного.

Весь комплекс займає ділянку площею 6 гектарів. Корисна площа будівлі становить 7500 м, об'єм будівлі — 63000 м³. У палаці містяться два концертні зали (великий, на 1100 глядачів, площею 576 кв. метрів та висотою 10 метрів, та малий, на 335 глядачів), спортивна зала, бальна студія, кімнати для гурткової роботи. Характерною рисою палаців цього проєкту є висотна сценічна частина праворуч, несиметрична відносно головного фасаду.

Вже більше 50 років палац відіграє роль найбільшого культурного осередка Кременчука. В ньому проходять концерти, виставки, ярмарки тощо, діють багато колективів художньої самодіяльності, кілька з яких носять звання «народних». Серед колективів палацу найвідомішим є народний ансамбль «Славутич», заснований у 1975 році. В 1970–1980-х роках на даху палацу діяв літній танцмайданчик «Сьоме небо».

На жаль, за роки свого існування палац жодного разу капітально не ремонтували, через що будівля має цілу низку проблем. Під час весняних паводків підвали палацу затоплює, що відбувається через інженерну помилку, адже підвал було закладено на 1,2 метра нижче від рівня Дніпра. Через це вода щороку стоїть у колодязях несучих конструкцій оркестрової ями, під воду уходять рейки та колеса поворотного кола сцени. Система протипожежної безпеки повністю непридатна: сигналізація зношена, протипожежні комунікації роз'їла корозія. Праве крило палацу потроху відокремлюється від головної будівлі через тріщину на стику, й відхилення прибудови з кожним роком збільшується. Система вентиляції не працює, тому що вже давно не працює фонтан, який виконував роль охолоджувача води, що надходила з системи, розташованої на задньому дворі. Після того, як у фонтані потонув 5-річний хлопчик, фонтан осушили, а палац залишився без вентиляції.

У часи Російсько-української війни Міський палац культури став місцем прощання із загиблими українськими воїнами.

Із початку 2020-х років громадськістю обговорюлося кілька можливих варіантів нової назви палацу: «Стожари», «Козацька слава», «Борисфен», імені Дмитра Тьомкіна, Раїси Кириченко або Лисенка.

Галерея

Головний фасад палацу (1 січня 2014)

Панно «Ленін, прапор поколінь» (2017) © Євген Нікіфоров

Вид на палац з перехрестя вулиці Театральної та бульвару Українського Відродження (19 серпня 2020)

Бічний фасад з боку Театральної вулиці з рельєфним панно «Весільне свято» (20 жовтня 2020)

Головний фасад палацу (17 жовтня 2021)

Джерела

1. Лушакова А. М., Євселевський Л. І. Вулицями старого Кременчука. 2-ге вид., перероб. та допов. Кременчук : Вид–во «Кременчук», 2001. 224 с. (рос. мовою).

2. Коваленко В. М., Герасимович Т. І. Зелений наш Кременчук. Кременчук, 1999. 59 с.

3. Матеріали кременчуцьких ЗМІ.