Вулиця Миколи Залудяка

Біля Будинку дитячої та юнацької творчості. Вид у напрямку Соборної вулиці (10 жовтня 2019)

Колишні назви: Квартальна, Червоноармійська, Преображенська, Тупа Піщана
Район: Автозаводський
Місцевість: Центр
Довжина: бл. 470 м
Заснування: 1774
Рух: двобічний
Покриття: асфальт

Вулиця Миколи Залудяка – одна вулиць у центрі Кременчука, довжиною близько 470 метрів, розташована між вулицею Академіка Маслова та бульваром Українського Відродження. Сьогодні вона фактично починається у дворі будинку № 27 по Університетській і простягається на північний захід до вулиці Ігоря Сердюка, перетинаючи Соборну. Первісно вулиця починалася від берега Дніпра; нині її колишній початок є доріжкою в парку Слави вздовж території трикотажної фабрики.

Сучасну назву вулиця отримала у 2013 році на честь Миколи Івановича Залудяка (1941–2010) – колишнього голови Полтавської обласної державної адміністрації (1992–1996), депутата Верховної Ради УРСР 11-го скликання, народного депутата України 1-го скликання, Почесного громадянина Кременчука. Раніше вулиця мала назви: Квартальна, Червоноармійська, Преображенська, Тупа Піщана.

Історія

Тупа Піщана була однією з перших вулиць, прокладених за планом 1774 року. Вона починалася на дніпровському березі і впиралася в Петропавлівську (сучасна Ігоря Сердюка). Назва «Тупа Піщана» відображала рівень благоустрою та характер розташування.

На початку XIX століття на розі Єкатерининської і Тупої Піщаної був зведений Спасо-Преображенський собор (1801–1803), завдяки якому вулиця, на яку виходила вівтарна частина церкви, отримала назву Преображенська.

У 1854 році на кошти коробкового збору на території стадіону сучасної гімназії № 20 була побудована Головна хоральна синагога. Наприкінці XIX – початку XX століття неподалік була збудована так звана «Мала» синагога, яка згоріла в 1990-х роках.

На початку XX століття у кінці вулиці з’явився зведений у стилі модернізованої класики будинок кондитера С. Силаєва (нині — вулиця Ігоря Сердюка, 8/18), з кав’ярнею, кондитерською та булочною на першому поверсі. З 1916 року в будинку розташовувалося Друге Кременчуцьке товариство взаємного кредиту, а після встановлення в Кременчуці більшовицької влади тут розмістилося управління міської міліції. Подейкували, що в його підвалах у 1930-ті роки були камери попереднього ув’язнення, де проводили жорстокі допити й навіть розстрілювали «ворогів народу». На початку Німецько-радянської війни в будинку розмістився Перший кременчуцький окремий винищувальний батальйон (зараз про це нагадує меморіальна дошка на фасаді будинку). Під час німецької окупації в будинку знаходилася міська поліція, а при відступі німців будівля була підпалена. У 1948 році вигоріла всередині споруда була передана для відновлення всесоюзному тресту «Кременчуктрансмашбуд». У 1952 році будинок був відновлений, і в наступні десятиліття кілька разів змінював своїх господарів: у різні роки тут містилися міськком Компартії України і міськком комсомолу, комбінат «Кременчукбуд», трест «Кременчукнафтохімбуд». Зараз у ньому містяться магазини й офіси.

За часів радянської влади вулиця отримала назву Червоноармійська. Церкву закрили і в середині 1930-х років розібрали.

До Другої світової війни вулиця вважалася однією з «найкультурніших» у Кременчуці. На місці нинішнього Будинку дитячої та юнацької творчості розташовувався кінотеатр «Арс», де проводив вечори у юнацькі роки радянський кінорежисер і сценарист, Народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці Йосип Хейфіц, який тоді мешкав у Кременчуці. Його родина жила неподалік від Червоноармійської.

Поруч з «Арсом» знаходився єврейський електромеханічний технікум, у якому в 1937–1939 роках навчався майбутній військовий льотчик-ас, Герой Радянського Союзу Віктор Йосипович Крупський.

На Червоноармійській вулиці відкрився перший у місті музей. Початок збору експонатів для музею було покладено у 1919–1920 роках, коли з націоналізованих будинків і заміських садиб привозили до Кременчука картини, статуї, посуд, тканини та інше. У 1928 році частина зібраних експонатів розмістилася в будівлі педагогічного технікуму, де зусиллями краєзнавчого товариства і педагогів відкрився маленький музей. Під час повені 1931 року експонати зберігалися в підвалі учительського інституту і багато з них були пошкоджені. Нарешті, у 1934 році було прийнято рішення про відкриття музею в Кременчуці. У 1936 році під музей відводиться одна з колишніх синагог – «Мала» синагога. Ремонт будівлі, благоустрій території, оформлення експозиції завершилися до літа 1937 року. Тут же, на Червоноармійській вулиці, знаходився бібліотечний технікум, Будинок фізкультури, державний історичний архів.

1 травня 1928 року між Червоноармійською та Радянською (сучасна Академіка Маслова) було закладено одне з найбільших підприємств легкої промисловості не тільки України, а й усього Радянського Союзу – Кременчуцька суконна фабрика. У 1934–1935 роках споруджується друга черга фабрики. У роки війни суконна фабрика була повністю знищена. У 1947 році був складений проєкт її відновлення на колишньому місці, проте реалізований він не був. Тимчасово фабрика розташувалася після війни в пристосованих приміщеннях колишньої тютюнової фабрики М. Володарського та (або) синагоги Юровського, а після її закриття виробничі площі передали трикотажній фабриці. Зараз на місці суконної фабрики – березовий гай парку Слави.

У роки Другої світової війни було знищено все: синагогу, кінотеатр, музей, житлові будинки, технікуми. Вціліла лише будівля церковно-парафіяльної школи на розі вулиці Жовтневої. Після війни вдалося відновити три будівлі: колишню «Малу» синагогу (під швейну фабрику), сусідню обгорілу коробку колишньої будівлі Бейт-Мідраша під гуртожиток будівельного ремісничого училища № 9 (нині – будинок № 3) та колишній будинок кондитера Силаєва (був переданий тресту «Кременчуктрансмашбуд»).

На початку 1960-х років розпочалася робота над розробкою нового генерального плану Кременчука. Проєкт був підготовлений інститутом «Харківпроект» (головний архітектор – Р. П. Євелевич, головний інженер – В. І. Гук) і затверджений розпорядженням № 848-р Ради Міністрів УРСР від 23 липня 1966 року.

Головною особливістю генерального плану 1966 року був перехід від дрібноквартального до мікрорайонного планування, що супроводжувалося змінами у вуличній мережі міста. Розміри та напрями вулиць чітко регламентувалися відповідно до їх функціонального призначення. Головні магістралі були спрямлені, вирівняні та суттєво розширені. Багато другорядних вулиць ліквідували або перетворили на внутрішньоквартальні проїзди – зокрема, вулиці Ревенка, значну частину вулиці Свердлова, Червоноармійську та інші в межах старого міста. Вулиця Червоноармійська втратила своє значення як важлива транспортна артерія й після перетину з вулицею Леніна фактично стала внутрішньодворовим проїздом. Уздовж вулиці Першотравневої (нині – Університетська) було зведено низку житлових будинків, які відокремили Червоноармійську від її прибережної частини. Стару забудову між Першотравневою та берегом Дніпра – житлові й господарські будівлі дрібних торговців і ремісників – повністю знесли, звільнивши територію для розбивки Ювілейного парку. Від старої забудови в цій частині вулиці збереглася лише двоповерхова надвірна господарська будівля біля будинку на вулиці Театральній, 4.

Після цього від Червоноармійської вулиці за Першотравневою залишився лише вузький прохід між новозбудованим першим корпусом Кременчуцької філії Харківського державного політехнічного інституту (сучасний КрНУ) та парканом складів трикотажної фабрики. Таким чином, з усієї вулиці залишилося трохи більше одного кварталу, що й відобразилося у її тодішній назві – Квартальна.

У 1969 році навпроти спортивного майданчику середньої школи № 20 був зведений Будинок політпросвіти, а коли для нього на Красній площі звели нову будівлю, у 1987 році сюди перемістили Будинок піонерів та школярів, який до цього розташовувався в колишньому маєтку поліцмейстера Козачка.

Наприкінці 1960-х років до святкування в 1971 році 400-річчя Кременчука на зовнішньому брандмауері колишнього будинку кондитера Силаєва була встановлена металева монументально-декоративна композиція «Кременчук учора й сьогодні». Відразу ж після створення авангардний арт-об’єкт почали критикувати, але дуже скоро липи, висаджені вздовж вулиці Леніна, майже сховали його. З часом вийшло з ладу підсвічування, яке не стали відновлювати, і ближче до межі століть композицію демонтували.

У жовтні 1970 року на подвір’ї школи № 20 учень 8-го класу Ігор Каневський та учениці 4-го класу Наталка Дюбарева й Тетянка Білоград, працюючи на шкільному городі, знайшли скарб: залізну скриньку зі 106 золотими монетами й 11 каблучками на суму 18 тисяч карбованців. Знайдене діти передали державі, за що отримали цінні подарунки – іменні золоті годинники.

У 2002 році на місці «Малої» синагоги, яка згоріла в середині 1990-х років, була зведена нова – синагога «Центр Роар Хабад». Сьогодні вона є важливим культурним осередком єврейської громади Кременчука. На подвір’ї синагоги, на вшанування пам’яті 15 тисяч євреїв Кременчука та району, знищених нацистами у 1941–1943 роках, встановлено меморіальний знак «Жертвам Голокосту».

Сучасність

Свою сучасну назву вулиця отримала у вересні 2013 року.

Станом на 2025 рік на вулиці розташовані такі об’єкти історії, культури та соціальної сфери (від початку до кінця):
- колишня будівля Бейт-Мідраша (вул. Миколи Залудяка 3);
- синагога «Центр Роар Хабад» (вул. Миколи Залудяка 3-А) та пам’ятний знак «Жертвам Голокосту»;
- Кременчуцька дитячо-юнацької спортивної школи № 2 (вул. Миколи Залудяка 5);
- спортивний майданчик Кременчуцької гімназії № 20;
- Кременчуцький міський Будинок дитячої та юнацької творчості (вул. Миколи Залудяка 14);
- колишній будинок кондитера Силаєва з меморіальною дошкою Кременчуцькому винищувальному батальйону (вул. Ігоря Сердюка 8/18);
- будівля колишньої церковно-парафіяльної школи (вул. Ігоря Сердюка 6/9).