Будинок Маклакова

Будинок на початку 1980-х (фото опублікував у фейсбуці Олег Злат)

Розташування: вулиця Жовтнева (сучасна Ігоря Сердюка), 3/32
Будівництво: 1905
Демонтаж: не раніше 1991
Поверховість: 2

Двоповерховий прибутковий будинок із цегли на розі Петровської (сучасна Ігоря Сердюка) та Київської (сучасна Перемоги) вулиць був зведений у 1905 році. На іншому боці Петровської вулиці був будинок Володарського (сучасний краєзнавчий музей), навскіс через перехрестя – садиба Державного банку.

Будинок належав Миколі Олексійовичу Маклакову. На першому поверсі були крамниці, страхове агентство. В кутовій частині першого поверху – магазин із «колоніальними» товарами. Інші приміщення здавалися в оренду. В будинку проживав керівник банку, а також мешкали й приймали пацієнтів лікарі різних спеціальностей: Микола Григорович Васенко, Ромуальд Петрович Тичинський, Василь Іванович Некрашевич-Поклад, Річард Карлович Крижанівський (масажист, фельдшер), Борис Йосипович Моргуліс, Мордко-Бер Іосельович Моргуліс, Берта Аронівна Моргуліс-Уманська, Меєр Янкельович Манусевич.

Після встановлення більшовицької влади будинок був націоналізований. Певний час на першому поверсі містилася перукарня.

У період німецької окупації за ініціативи Наталії Петрівни Константинович і Т. П. Сурніної в будинку був відкритий пункт Червоного Хреста, де допомагали військовополоненим і місцевим мешканцям. Радянська (Перша міська) лікарня, головним лікарем якої був Володимир Костянтинович Константинович – чоловік Наталії Петрівни, надала пункту обладнання, постільну білизну, допомагала продуктами й медикаментами. Взимку Наталія Петрівна разом із іншими жінками збирали по сусідніх селах продукти й одяг для важкопоранених полонених. У теплі пори року ходили з кошиками, взимку – запрягшись у сани. Медичну допомогу в пункті надавали лікарі Т. Жванія, П. Максимов, В. Маневський. У 1942 році пункт Червоного Хреста в будинку Маклакова став явочною квартирою підпільної організації «Патріот Батьківщини», яку очолив лікар Тарас Костянтинович Жванія. Через цей пункт сотням військовополоненим із кременчуцьких таборів, зокрема й тим, кому загрожував розстріл, вдалося отримати свободу.

Коли німці відступали, вони підпалили будинок, але пошкодження були не катастрофічними – зовнішні стіни вціліли, й після війни будинок був відновлений під житло. На одну родину переважно давали одну кімнату в будинку.

У 1983 році, на святкування 40-річчя звільнення міста, до Кременчука завітав колишній військовополонений та підпільник Азат Арестокесович Мовсесян. На згадку про події 40-річної давнини та вшанування людей, яким був зобов’язаний життям, він привіз дві меморіальні дошки з портретом Тараса Жванії: менша, на підставці, була виставлена в музеї, а інша, більша, встановлена на наріжжі будинку.

Поступово будинок занепадав. Зовні гарний, із вхідною аркою, з височенними стелями, широкими дерев’яними сходами в під’їздах, але з пічним опаленням і вигодами у дворі, він був не дуже комфортним для людей другої половини XX століття. І врешті-решт, було прийняте рішення старий будинок знести. У 1988 мешканців розселили. Будинок ще кілька років занепадав, аж поки на початку 1990-х не був повністю демонтований. Пізніше на його місці звели новий, сучасний багатоповерховий житловий будинок, але меморіальну дошку перенести «забули».

Галерея

Будинок на листівці початку XX ст. (до 1917)

Будинок у 1943 році (фото з фондів Кременчуцького краєзнавчого музею)

Меморіальна дошка на будинку (1980-ті; фото опублікувала у фейсбуці Алла Лушакова)

Руїни будинку. Вид із вулиці Перемоги (21 грудня 1991; фото опублікувала у фейсбуці Алла Лушакова)